Черкаси

24.80

Знайдене покоління. "Токар"

«Знайдене покоління» – це переінакшена цитата американської письменниці Гертруди Стайн «Ви всі – втрачене покоління». Крилата фраза стосувалася бійців, які так і не призвичаїлись до життя у соціумі після Першої світової війни. Знайдене покоління – це усі, хто переймається бойовими діями на сході: учасники АТО, волонтери, сім’ї солдатів, які у сучасних українських реаліях знаходять мету, щоб жити, розуміють своє призначення та попри перешкоди не опускають рук.

 «Знайдене покоління» – це документальні історії про таких людей. Перший фільм з цього циклу – про Олександра Сергієнка. Токар із теплової електростанції опинився у лавах української армії ще на початку війни на сході України. Він пережив вихід із Ізваринського «котла», втратив товаришів, підірвав власне здоров’я. Повернення до мирного життя для бійця стало проблемним: після війни Олександр став погано чути. Він не пройшов медичне обстеження на роботі, а тому вже не може займатися улюбленою справою – токарством. Однак боєць знайшов вихід із складної ситуації і вже точно знає, яким буде його майбутнє.

– На Черкаській ТЕЦ ще попрацюю кілька тижнів. Через проблеми зі слухом після війни я не пройшов медогляд і підприємство мусить запропонувати мені інше робоче місце. Але мені їхня пропозиція не подобається. Державній системі я вже не потрібний, бо я "відпрацьований матеріал". Добре, що ми із товаришем почали власну справу. Народ зараз жаліється, що життя погане. А що ви зробили, щоб воно було краще? Багато хто зі чоловіків сидів на ТЕЦ, коли був Майдан.

Зараз Олександр має власну майстерню, про яку мріяв усе життя.

– А що робити в квартирі? Дивитися телевізор чи комп’ютер? Мені нудно, хочеться щось майструвати. Коли люди йдуть на війну, треба, щоб у них була мотивація, окрім як воювати. Щоб хотілося повернутися, треба, щоб була незакінчена робота вдома. У мене був мотоцикл, який я хотів відремонтувати. Я повернувся і зробив це.

 

Боєць пережив вихід із Ізваринського "котла", і його ставлення до себе змінилося

– Після війни я почав ставитися до себе краще, адже коли ми йшли на війну, люди бачили в нас людей, на котрих потрібно рівнятися. І цьому статусу зараз треба відповідати. До навчання почав ставитися теж краще, адже, попри погане здоров’я, якби я мав вищу освіту, то був би майстром на заводі. А от до оточення я почав ставитися гірше. Адже, коли повертаєшся на "гражданку", бачиш в очах людей байдужість. Те ж саме стосується і друзів – вони не можуть зрозуміть мене.

Реабілітацію він проходив у госпіталі в Дахнівці

– Я поцікавився у психологів, чи нормально, що я постійно шукаю відео із боями в АТО. Сказали, що я хочу пережити ще раз вихід із "котла", і це нормально. Але я відчуваю провину, за те що ми там багато втратили: і хлопців, і техніку. 

Нещодавно у Олександра народилася друга дитина

– Діти у бійців будуть справжніми українцями. Бо вони не бачили СРСР. Друга дитина – це для мене щастя. Тепер я усвідомив, що багато чого хочу змінити в житті. Моє майбутнє буде кращим. Головне – не здаватися, боротися із потоком. Будемо брати від життя все найкраще!

 

 

Схожі матеріали

  • «Автостоп робить світ щасливішим і кращим», – поради від досвідчених мандрівників
  • Суд скасував рішення передати землю бази вчителів «Селені»
Хочеш домогти? Стань другом!