Mist

2°C

Черкаси

Шлях до себе. Анна Тарапата

Анна Тарапата — 14-кратна чемпіонка Українки з тхеквондо. У серпні 2014 року разом із чоловіком і маленькою дитиною вона переїхала з Донецька до Черкас. На новому місці Анна знайшла нових друзів та нову себе. Більше року тому вона розпочала проект «Шлях до нової себе». Спортсменка допомагає жінкам долати скрутні життєві ситуації — вчить їх стояти за себе, бути сильними й незалежними. Наші журналісти поспілкувалися з Анею та розпитали про її життя в Черкасах.


Аню, розкажи, коли і чому ти переїхала з Донецька?

Я переїхала до Черкас у зв’язку з війною у серпні 2014 року. Переїхала тому, що почали бомбити аеропорт. Ми переїхали з сім’єю, маленькою дитиною і чоловіком. Ми не планували переїжджати в Черкаси. Просто ми їхали в бік Києва, ближче до центру України, зупинилися спочатку на морі перечекати ситуацію. Потім переїхали до Маріуполя, пожили там півтора місяці. Після того, як почали бомбити Волноваху, ми не стали ризикувати і вирішили рухатися далі.
Зупинилися в Черкасах, бо тут були наші друзі. Думали скооперуватися і разом з донецькою комуною визначитися зі шляхом і планом дій. Виявилося, що нас Черкаси поглинули.

Які твої перші враження від нового міста?

Спочатку мені не сподобалося місто. Тому що це була осінь, я не бачила ні пляжів, ні зелені. Я не бачила молоді, не бачила активностей міста, не бачила нічного життя, яке було притаманне Донецьку. Тут все за графіком. У певний момент місто вмирає, немає транспорту, людей. Воно не таке шумне, не таке звичне. Але зараз я звикла і вже люблю Черкаси.

13661993_208473856221821_3720459453050517351_o.jpg

Що тобі тут подобається?

Тут є пляжі, набережна, є Дніпро, соснові ліси. Подобається, що воно маленьке, компактне. Я порівнюю Черкаси з іншими містами, де, можливо, перспектива для розвитку була би більшою. Але в моїй ситуації, коли я виховую доньку сама і намагаюся поєднати роботу, кар’єру і роль мами, треба все встигнути. Саме в Черкасах я можу це реалізувати, бо місто маленьке. 15 хвилин — і я в будь-якому кінці міста, немає пробок. Воно таке... продуктивне.

Чим ти займалася в Донецьку?

Я займаюся з 11 років спортом, і він був моєю основною діяльністю. З 2006 року я була секретарем донецької обласної спілки олімпійського тхеквондо. Я проводила змагання, семінари, атестації. Те саме я намагаюся зробити тут, розворушити людей, об’єднати їх. До того, як піти в декрет, я тренувала дітей і жінок.

12794816_1071547432903205_4408033115906981396_o.jpg

Чому взагалі тхеквондо?

Для мене це теж було неочікувано. Я в дитинстві займалася на скрипці, співала в хорі, в мене ідеальний слух. Виступала на всіх місцевих святах — День шахтаря, День міста. Я займалася народними танцями. Все це я проміняла на тхеквондо. Агітував мене займатися спортом мій батько. Тато казав: давай, вмітимеш битися, захищатися. А мама агітувала тим, що в мене буде багато нових знайомств і я зможу відвідати нові міста. Оця любов до знайомств, спілкування у мене була ще з дитинства.

Ти віддала свою доньку на гімнастику. Чому?

Я, ще не будучи вагітною, думала, ким же буде моя дитина. І в мене було все розписано по поличках. Я вважаю, що необхідно віддавати дитину на спортивну гімнастику. Пару років для гнучкості, пластики, це ідеальний вид спорту. Якби був хлопчик, то я би віддала його на тайський бокс. Для мене тайський бокс — це щось таке дуже цікаве.
Тхеквондо мені подобається тому, що він дуже рухливий, красивий, динамічний. Для дівчат — це ідеальний вид спорту. У них не розвиваються плечі широкі, як у дівчат-борців. Можливо, пізніше віддам свою доньку на тхеквондо. Але поки не знайшла, до кого. Вона не бачить в мені тренера, вона бачить в мені маму.

18157472_1676876492328335_7516407098177702623_n.jpg

Як війна на тебе вплинула?

Я стала більш зібраною. Переїзд багатьох, напевно, вибив із колії. А мене навпаки поставив на місце. Я зрозуміла, чого я хочу. Виявилося, що я не роблю те, що хочу. Не давали, мабуть, мені робити те, що я хотіла. Через це я,напевне, і розлучилася з чоловіком. Я зараз тут сама з донькою. Ні про що не жалкую. Я сама керую своєю долею. У мене нові друзі, нові знайомства. 

Чи хотіла би повернутися в Донецьк?

Не раніше, ніж через 7 років, Донецьк буде схожий на Донецьк колишній. Тим паче люди там, мені здається, все одно змінилися. У них інше бачення ситуації. Я однозначно хочу туди поїхати, подивитися на свої улюблені звичні місця. Хочу зустрітися з друзями, які не можуть виїхати на територію України. Я хочу повернутися. Але щоб сказати, що прямо прагну, то ні. Я не прив’язана до місць, речей. В людях у мене лише потреба. А речі — неважливі. Мабуть, тому мені просто.

Чому ти почала допомагати іншим? Розкажи про свій проект «Шлях до нової себе».

У нас в Черкасах є об’єднання переселенців зі сходу. Ми збиралися кожну п’ятницю тому, що ніхто не знав місцевих жителів. І всі скаржилися на те, що в сім’ях не лагодилося, люди не могли знайти роботу. Дівчат не брали на ті посади, які вони раніше обіймали. Тобто це були хороші посади в Донецьку. А їм казали, що їхня прописка не дозволяє їм обіймати ці посади. Нам не довіряли. З цим стикалися всі — аж до оренди житла. В оголошеннях було великими жирними літерами написано: з Донецька і Луганська не турбувати, з дітьми не здаємо, з тваринами не здаємо. А в мене на той момент кішка народила 7 кошенят. І я з Маріуполя їх всіх привезла сюди. У мене були всі 3 пункти, за якими не надавали в оренду житло.

Проект «Шлях до нової себе» з’явився сам собою. Ми обмінювалися ситуаціями, з якими стикалися всі донеччани, луганчани. І якщо це були мужчини, до них теж були окремі вимоги. Чому ви сюди приїхали? Чому ти не захищаєш свою батьківщину? А відповідь, на мій погляд, була зрозуміла. «Як я можу стріляти в моїх близьких, які там залишилися? Або моїх друзів?» Все це призводило до конфліктів, сім’ї руйнувалися, фінансової стабільності не було. Хотілося якось допомогти. От і почалося.

Проект спочатку був про допомогу жінкам, які постраждали від насильства, а також жінкам із пост-стресовим синдромом. Я свою ідею озвучила місцевій активістці Даші Подолян. А потім вона запросила мене на проект «Ідея-Дія-Результат». Я перемогла там. Я їздила в Польщу. І там мала змогу побачити, як там працюють організації при кризових центрах.

13418990_1342966382386016_3523114518936959053_n.jpg

У чому суть проекту?

Дівчата, які приходили на тренування, спочатку не скаржилися на ситуації в їхньому особистому житті. А потім розкривалися. І я зрозуміла, що кожну другу жінку раніше ображав хлопець, знайомий, чоловік. Сутність проекту — підтримати цих жінок і позбавити їх агресивного ставлення до мужчин, які їх ображали. Тому що багато жінок, яких ображали, починають ототожнювати всіх чоловіків: що вони всі нехороші, що вони всі деспоти. Це абсолютно не так. І моя ідея полягала в тому, щоб змінити погляд на себе, переглянути своє ставлення до життя. І змінити свій погляд на чоловіків. Тобто мужчини є хороші, більшість із них такі. Просто як ти собі все уявиш, такі в твоє життя і прийдуть.
Ми проводили зустрічі з психологами, психотерапевтами. Юрист допомагав, кому потрібно, розлучитися. Я давала можливість приходити на мої тренування, які дають змогу відчувати себе більш упевнено. Ми займаємося з дівчатами тайбо (це щось середнє між фітнесом і бойовими мистецтвами — ред.).
Більшість жертв були пригнічені чоловіками, хлопцями. Це занижена самооцінка. Моє завдання було її підняти. Плюс викид негативних емоцій при занятті спортом — це дуже хороша справа. Щоб вони потім із позитивом поверталися до себе додому, до родин, чоловіків, дітей і не несли образу й важкий тягар на душі, а навпаки були на позитиві.
Пізніше я розширила проект. Якщо на початку це були лише жертви насилля, то надалі це стали просто жінки, що опинилися в скрутних ситуаціях.

image-65cda5cf.jpg

Чи доводилося дівчатам, яких ти тренуєш, користуватися своїми новими вміннями?

Так. У березні на одну з моїх дівчат напали. Перед під’їздом її спіймав чоловік, щоб зґвалтувати. Але вона не розгубилася. Протягом 40 хвилин вона з ним і боролася, і тікала. Кричала в під’їзді. Чоловік передумав її ґвалтувати і вирішив пограбувати. Вирвав у неї сумку. Але вона лишилася жива. У неї невеликі тілесні ушкодження. Якби не навички, які вона отримала на тренуванні, було б інакше.

Чи вважаєш ти себе успішною жінкою?

Так. Я вважаю, що всі завдання, які я собі поставила, здійснюються. Можливо, не так швидко, як я би хотіла. Я досягаю всього, чого хочу.

 18622272_1703866799629304_7109495049526787261_n.jpg

Яка в тебе мрія?


Великої мрії немає. Малою моєю ціллю є виховати хороших спортсменів, які зможуть себе показати на міжнародній арені. Хочу знайти хороший зал, де ми могли би тренуватися з дітьми, дорослими, сім’ями. Я також хочу повну сім’ю. Але всьому свій час.

 

Ця програма підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу через International Alert.
Зміст цього документа є виключною відповідальністю ГО «Громадське телебачення: Черкаси», і в жодному разі не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.

 

alert_logo_4.png

flag_eu_lilltle.jpg

 

Хочеш домогти? Стань другом!